Як же мало ми знаємо про людей, що живуть поруч з нами…  Про їх внутрішній світ, який є маленьким Всесвітом. Про болі, радощі, переживання, мрії та сподівання. Нам ніколи… Ми все кудись біжимо, поспішаємо, боїмось спізнитись. Куди? Спиніться на мить, прошу, бо туди всі ми встигнемо кожен у свій час.

       Я хочу, щоб кожен з нас згадав Зіну Кострову.  Жінку, яку всі ми бачили частіше змореною й виснаженою з важкими торбами, що відтягували руки до землі. Але це не заважало їй допомагати іншим. Словом. Порадою. Підтримкою. З відходом у Вічність Зінаїди Кострової згасли міріади зірок – її зірок. Особисто я вважала Зіну дитинно – беззахисною, доброю, щирою, некорисливою. Їй можна було «відкрити» душу, не наражаючись на шпичаки пліток, обмов та іншої гиготи, що притаманна людям.

       Вона була… Вона була? Ні! Вона є! І завжди буде! Одних Зіна Кострова виховувала у дитсадочку, інших знайомила у школі з пані Літературою. Її учні і дотепер несуть ті знання по життю. А вічна душа Зіни залишилась у її віршах. У них вона водночас і романтик, і філософ, і жінка, яка, як і всі ми, прагне кохання і розуміння. Простого людського розуміння… Отже, запрошую вас перечитати рядочки поезії Зіни Кострової і згадати її добрим словом. Вона жила для нас – людей, писала теж для нас. Тож, пригадаймо і не забуваймо Жінку, що жила поруч з нами і лишилася жити у своїх добрих та світлих, як і її душа, віршах.

Від імені ЛІТО «Ліра»  Олена Музичук